ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ

Буття кожної Помісної Церкви пов'язане із її першопрестольною кафедрою, тому історія Православної Церкви України – це історія Київської кафедри – спочатку Київської Митрополії, а нині Патріархату.

Починаючи від Хрещення Руси-України – Київська кафедра була митрополією Константинопольського Патріархату. У грудні 1448 р. без благословення Константинопольського Патріарха від Київської Митрополії відокремилася Московська кафедра. Лише через 141 рік (у 1589 р.) вона отримала визнання Константинопольського Патріархату.

Після Переяславських подій 1654р. – московський Боярин А. Л. Ордип-Нащокін у 60-х рр., подав уряду три доповідні записки, в яких рекомендував справу політичного об'єднання України з Московією розв'язувати саме за допомогою єднання церковного. 1661р – у Москві, на єпископа Мстиславського висвячують ієромонаха Мефодія (в миру Максима Филимоновича). Але так, як ця кафедра належала до Київської митрополії, то Константинопольський патріарх піддав забороні Мефодія Филимоновича і не визнав поставлення.

11 грудня 1684 р. московські царі послали через грека Захара Софіра грамоту Царгородському патріарху Якову, де просили відпустити під зверхність Московського патріарха Київську митрополію. До прохання було додано 40 соболів на 200 рублів і обіцяно посилати й надалі, але патр.Яків дав відмову. Проте це не завадило 1685р. «таємно» поставити у Москві у сан Київського митрополита єпископа Гедеона Святополк-Четвертинського. Тоді, із Москви до Константинопольського патріарха посилаються посли з царськими гамотами щодо визнання канонічності цього поставлення. Посольство очолив досвідчений чиновник Микита Олексіїв. До листа було додано золото і соболів. Прибувши, посли патріарха Якова на кафедрі вже не застали. До Адріанополя приїхав новий Константинопольський патріарх Дионисій (після падіння Візантіїї – Константинопольські патріархи повинні були звітувати перед правителями Османської імперії). Скориставшись слушною нагодою – посол Олексіїв спромігся спочатку одержати аудієнцію у великого Візира, в результаті якої – візир пообіцяв послам натиснути на патріаха. До нашого часу збереглася коротенька розписка з травня 1686 р. Константинопольського патріарха Дионісія московському послові Микиті Олексієву, що крадькома брав у нього грамоти на Київську митрополію: «Приняли есмы милостыню святаго вашего царствия от посланнаго вашего господина Никиты Алексеевича три сорока соболей и двести червонных; податель же благих Господь да будет мздодавец вашему державнейшему царствию».

Згодом, патріарха Діонісія було засуджено на Царгородському патріаршому соборі і сам він у грамоті від 1688 р. повідомляє, що головною причиною цього була справа Київської митрополії, а підпорядкування визнано актом хабарництва та скасовано.

Отже, в травні 1686 р. Московський Патріархат, всупереч Апостольским правилам, за хабарі "купив" у патріарха Дионисія Київську митрополію, заплямувавши в такий спосіб власні руки у гріху «симонії»: «Якщо єпископ, пресвітер чи диякон здобуде своє достоїнство (сан, кафедру і т.п. - прим.авт.) за гроші, то нехай буде відлучений він і той, хто його поставив» (29 Апостольське Правило).

Починаючи із 1686 року Московська держава в лиці Московського Патріархату почала поступовий наступ на багатовікову традицію Києво-Руської Церкви. Це проявлялося від заборони церковного книго-друкування українською мовою до поставлення на українські кафедри не українців, а самих українських архиєреїв назначали (а точніше – засилали) на кафедри за межі України. Зважаючи на історичний хід подій та становище України у ті часи, Українська Православна Церква не змогла набути адміністративної самостійності від Російської Православної Церкви.

У 1924 р. було ухвалено декрет (томос) Вселенської Патріархії, підписаний патріархом Григорієм Сьомим і 12 митрополитами про неканоничність передачі Київської Митрополії Москві.

У червні 1992 року відбувся Об'єднавчий собор частини віруючих та єпископату УПЦ-МП на чолі із Митрополитом Київським та всієї України Філаретом (Денисенко) та Української Автокефальної Православної Церкви в єдину Помісну Українську Православну Церкву – Київський Патріархат.

В час офіційної делегації Вселенського патріархату 24 березня 2005р., до України, архієпископ Скопельський Всєволод (Майданський) передав послання патріархату: «Церковь-Мати, Константинопольський Патріархат, вважає, що її донька — Московський Патріархат — має ту канонічну територію, яка існувала у тої Церкви до 1686 року. Підпорядкування Київської Митрополії Московській Церкві було здійснено Патріархом Діонісієм без згоди та утвердження Святим і Священим Синодом Великої Церкви Христової».

1-3 вересня 2011 року у Константинополі (нині це м.Стамбул) відбувся Собор предстоятелів чотирьох старійших Православних Християнських Церков світу та автокефальної Церкви Кіпра. Пентархія підкреслила необхідність для всіх національних православних Церков поважати та строго дотримуватися географічних кордонів своїх юрисдикцій. Виходячи із змісту підсумкового документа Сінаксаса, там де мова стосується Московського Патріархату і його канонічних кордонів, то Константинопольський Собор наголошує притримуватися Томоса 1589р., згідно котрого, територія нинішньої України не входить до складу Россійської Церкви.

ПРИМІТКА: В Православному світі, окрім Стародавніх П'яти Патріархатів не має жодної Церкви, якій би давалася Автокефалія. Автокефалія завжди самопроголошувалася: «Єпископам будь-якого народу належить знати першого серед них і визнавати його як главу» (34 Апостольське правило).